– Ох, гарна квартира, хороша. Я ось думаю Кирюшу теж купити. І скільки в місяць платити будете? – запитав дядько Гена, обходячи наше з чоловіком недавнє придбання. – На 5 років брали. Розраховуємо раніше виплатити, – відповіла я. – Добре живете, багаті, раз такі гроші платити можете, – заздрісно сказав дядько. – Ні, ми не багаті, ви помилилися. Ми – бідні, – розсміялася я. Провівши дядька Гену, вже шостого родича за останній тиждень, я втомлено сіла в крісло. – Не треба було говорити, що купили квартиру. Коли знімали, такого паломництва не було, – сказав чоловік. – Я й не говорила, це мама, – зітхнула я. Увечері в наші двері знову пролунав дзвінок. – Привіт, Сеструнь! Зустрічай мешканців! – сестра ввалилася в квартиру, в одній руці тримаючи дитину, іншою рукою тягнучи валізу. – Данька прописати треба буде, щоб садок дали. Та й мені реєстрація потрібна, щоб на роботу взяли на нормальну. Ти не бійся – ми до тебе ненадовго!
Рік-два, поки на ноги не встану! На, потримай! – вона вручила мені племінника. – А ти чому навіть не подзвонила? – ошелешено запитала я. – Ха, знаю я тебе! Ти б триста відмазок знайшла, аби ми не приїхали! Де ми можемо розташуватися? Чоловік вийшов, оглянув сестру, загостривши увагу на її валізі, і пішов назад в кімнату, важко зітхнувши. – Так, завтра на роботу не ходи – з Данькой залишишся, я хочу на місто подивитися. І грошенят би підкинути не завадило, а то у нас ні копійки – на останні гроші до тебе приїхали. Мама як сказала, що ти в місті квартиру купила, я відразу зрозуміла – ось він, мій шанс на нормальне життя! З мужиком познайомлюся, при квартирі. Данька у вас поживе, якщо що. Відразу лякати не буду, а то до ЗА ГСу кавалер втекти може, а після весілля нікуди вже не дінеться, – розсміялася сестра, блиснувши гнилими зубами. Я спробувала пояснити сестрі своє ставлення до подій: – А тебе не бентежить, що у нас місця немає? І взагалі, Аліна, про такі речі потрібно заздалегідь домовлятися. Ми працюємо, няньчитися з вами – часу немає.
Так нам і хочеться удвох пожити, ми кілька років по знімних кімнатах моталися, все з чужими людьми, – я спробувала пояснити сестрі своє ставлення до подій. – Так то з чужими! А ми ж не чужі! – зраділа Аліна, залазячи в холодильник. – Данька, йогурт будеш? А тут у нас що? Ммм, ковбаска! До речі, – плямкаючи сказала Аліна, відкусивши ковбасу прямо від палиці. – Ти говориш-місця немає. Нормально ми в одній кімнаті помістимося. Я з вами спати буду, Даньке диванчик купиш. Так що все шляхом буде! – Аліна! Послухай мене! Ви з сином не будете з нами жити! Спасибі, що приїхала, я дійсно рада тебе бачити. Але жити ми хочемо вдвох! – Зізналася, еге ж? Квартиру купила, і все? Родинні зв’язки нічого для тебе не значать? – почала обурюватися сестра.
– Ти диви, я ж все твоєму чоловікові розповісти можу, як ти по селу гуляла і з мужиками обжимаютися, коли без нього до мами приїжджаєш! – Ти з глузду з’їхала чи що? – від заяви сестри я майже втратила дар мови. – Гей, Васька, йди сюди! Дружина твоя – гуляща! Краще на мені одружуйся! Я вірна буду! Давай, нехай вона збирається і йде! Чоловік зайшов на кухню, взяв мою сестру в оберемок, відніс в коридор і виштовхав її з квартири. Потім виніс валізу, вручив дитину і закрив двері. Сестра орала в під’їзді до пізнього вечора, а потім пішла. А на ранок мені зателефонувала мама і повідомила, що я – невдячна, і що сім’ї у мене більше немає. Ось так-купили квартиру, втратили родичів.