Моя мама мене нар одила рано. Вони з батьком одружилися, коли їм було двадцять років. Коли мені було п’ять, тата не стало. За рік мама вийшла заміж за іншого чоловіка. Вітчима я дратувала, і він це не приховував. Він постійно до мене чіплявся і дорікав, лаяв без приводу. Мама зазвичай захищала його позицію, коли я їй скаржилася, вона казала: -Значить, за справу, не буде ж хтось просто так тебе лаяти? Але це дійсно майже завжди було абсолютно необґрунтовано, адже я намагалася бути дуже зразковою дитиною. Моє становище у сім’ї погіршилося, коли у мами з вітчимом з’явилися спільні діти. Спершу у мене народилася сестра, а потім і брат.
Мати сконцентрувалася на молодших дітях, а про мене зовсім забула. Було відчуття, що їй я абсолютно не потрібна. Я була для дорослих лише безкоштовною покоївкою, на мені було прання, прибирання та приготування їжі. Мені хотілося якнайшвидше виїхати з цього недружнього місця. Бажання можна було здійснити лише після закінчення школи. Але коли мені виповнилося вісімнадцять, виявилось, що мені зовсім необов’язково переїжджати. З’ясувалося, що квартира належала батькові, і він залишив її мені разом із солідною сумою у банку.
Тут зібралася моя «улюблена» сім’я і оголосила: -Настю, ми тебе утримували вісімнадцять років, а тепер ти маєш переписати на нас свою квартиру, щоб розрахуватися. Вони надали мені список, який писали понад десять років. Там були написані всі витрати на мене аж до шкільного приладдя. Я сплатила все за допомогою суми з банку. Після цього з горе-родичами не спілкуюся. Навіщо мені потрібна така рідня?