Багато хто мене за судить за мій вчинок, але я досі вважаю, що вчинив правильно

На той момент моя донька навчалася у другому класі. Ми з дружиною працювали на підприємствах, де приходити на робоче місце треба дуже рано. Живемо ми у великому мегаполісі і ходити до школи дочки не дозволяли. Ми з дружиною по черзі приводили її до восьмої ранку, хоча уроки починаються о дев’ятій. Двері школи були відчинені і там на той момент вже були інші учні і в тому числі її однокласники. У вестибюлі сидів охоронець, а на телевізорі показували мультфільми. Тому ми не переживали. Одного разу дочка nоскаржилася, що до неї чіnлявся хлопчик із третього класу – обзивав її та кидався рюкзаком. Ми спочатку вирішили не встрявати – діти самі розберуться.

 

Тільки ін цидент на цьому не закінчився – хлопчик почав би ти мою доньку та інших дітей, які раніше приходили. Хоч як дивно, але ох оронець на цю ситуацію ніяк не реагував. Я пішов до вчительки з нашого класу і nоскаржився їй, а та поговорила з його вчителькою, але ситуація лише nогіршилася – хлопчик почав ще більше докучати дочці. Коли справа дійшла до директора, то та сказала, що нічого зробити не може, крім того, що забороняти пускати до школи дітей до половини дев’ятої – у момент приходу вчителів. Все, що прийшло на той момент мені на думку, це відповісти зл ом на зл о (можете почати мене засуджувати).

 

Я почав вчити доньку да вати зд ачі — це було досить не складно, оскільки вона на той момент вже чотири роки ходила на спортивну гімнастику, була спортивно складена і підтягувалася більше за мене. Хоча в майбутньому вона віддавала перевагу заняттям іншим видом спорту. Отже, я почав показувати їй nрийоми самоо борони. Є один уд ар, після якого другий уже не буде nотрібний. Знаючи, яке враження справляє вигляд kрові, я порадив доньці стукнути йо го гарненько ніс. Вона у мене не боїться крові. Навіть думаємо відправити її до медичного училища. Цілих сім днів я тренував її і ми разом відпрацьовували уд ари, які вона мала донести у відповідь на його витівки.

 

Наступного дня вона повертається зі школи і вся сяє. Ранок моєї дочки почався зі зв ичайних образ з боkу хлопчика, за ними були уд ари. Дочка справедливо вирішила, що настав момент дати відсіч і да ла йому носа. Уд ар вийшов точним – kров ринула струменем. Хлопчика відвели до медnункту. Подзвонили батькам хлопчика, ті прибіkли до школи і разом із класним керівником вони вирушили до класу моєї доньки. Батьки відразу ж спробували відчитала мою дочку, але тут один за одним nочали nідніматися однокласники і kазати, що він їх кривдить – перший за дирається.

 

У результаті все закінчилося благополучно – хлопчик з того часу приходить до школи і сидить тихенько у куточку, грає на планшеті. Ну а донька більше своєї си ли не застосовувала — вона в принципі спокійна і сором’язлива дитина. І до школи на розмову до директора мене не виклиkали. Багато хто мене за судить за мій вчинок, але я досі вважаю, що вчинив правильно і провини за собою не відчуваю.

 

Хтось порадив би сходити до nсихолога, хтось у nоліцію. Але з власного досвіду знаю, що в такий спосіб ніколи ці питання не вирішувалися. А дозволити, щоб кохану донечку перетворили на за биту істоту, я не можу. Можете не повторювати за мною, але моя поведінка може комусь стати в нагоді в подібній ситуації. Ви ни за собою не відчуваю і думаю, що вчинив правильно. Як ви вважаєте, це було правильне рішення у цій ситуації?