Мені завжди здавалося, що старості боя тися не варто, адже я маю улюблену доньку, яка точно за мною наглядатиме. Але 7 років тому моя Світлана, разом із чоловіком та дітьми, поїхала до Канади. І я залишилася сама, у селищі. Все життя працювала швачкою, брала замовлення додому – цим і жила. Але Світлана завжди говорила мені, що я дуже мало заробляю, тому з дитинства мріяла про багате життя. Не дивно, що нареченого вона знайшла собі з дуже заможної сім’ї. Як тільки Світлана перебралася в нову родину, вона стала про мене поступово забувати.
Навіть на святах була зі своєю свекрухою, а не зі мною. Зараз уже, коли Світлана в Канаді, вона дзвонить мені і сkаржиться, як їй погано в новій країні. Я ж, через останні події, втра тила роботу, адже людям уже не потрібні святкові костюми та сукні. Якось до мене зайшла Зоряна, вона дружила зі Світланою з самого дитинства. Я їй багато доnомагала, оскільки вони жили ще бідніше за нас. Виявилося, що дівчинка не забула мою доброту. Зоряна розповіла, що вже кілька років живе у Чехії, і до рідного села приїхала лише на канікули.
Розповідала, що нещодавно згадала ту випускну сукню, яку я їй пошила багато років тому. Згадала ще й те, що грошей за сукню я не брала. Коли я розповіла Зоряні про своє становище, вона дуже здив увалася: виявилося, що в Канаду зараз дуже просто отримати візу, і дивно, чому Сві тлана не забирає мене туди.
Трохи розговорилися, і Зоряна запропонувала мені їхати з нею: якщо я маю ще бажання пошити – в Чехії вона знайде багато клієнтів. Це було найправильніше рішення в моєму житті. Зараз я вже працюю, замовлення течуть рікою. Живу поки що у Зоряни, але невдовзі думаю зняти квартиру, щоб не обмежувати її. Ось так: сподівалася на дитину, а в результаті врятувала, здавалося б, чужа людина…