Мені 60 років. Живу одна. Дочка моя вийшла заміж у 20 років. Іноді я потребую допомоги і звертаюся до доньки або до зятя. Я не стара, але вже не молода. Коли чоловік живий, він усе робив сам. Але його не ста ло – і для мене настали важkі часи. Хоча зять не відмовляє, але й не у захваті від ситуації, погоджується без емоцій. Востаннє, коли він приїхав на мій виклик, з невдоволеною усмішкою привітався і одразу запитав, що треба робити. Я попросила затягти важкі інструменти до підвалу. Адже йому не важко.
Він тридцятип’ятирічний здоровий чоловік. Але мені здалося, що він зараз вибухне як бомба. Почервонів і незадоволено сказав: “Для цього ти мене кликала. Я дві години їхав, щоб інструменти затягти до підвалу? Я вам не вантажник. Ви мені набридли зі своїми наказами». Я подивилася на нього вин ним поглядом і сказала, що не наказую, а прошу, і якщо йому важко, нехай лишить. Він узяв сумку з інструментами та потяг у підвал. Згодом попросила піти на базар за покупками. Поїхали, він мене привіз назад, важкі сумки поставив на лавочку і збирався поїхати.
Я з подивом подивилася на нього та попросила підняти важкі сумки у квартиру. Але він сів у машину та поїхав, залишив мене біля під’їзду. Я не очікувала такого. Сама підняла сумки до квартири і тиждень лежала в ліжку. Я посkаржилася дочці, що її чоловік так вчинив зі мною, а моя донька у відповідь запитала, для кого я купую стільки продуктів? Я обра зилася на зятя і на дочку. Ніколи більше не проситиму їх про допомогу. Адже я хотіла переписати свою квартиру на доньку, але вже передумала.