Ми були такими молодими, що нас важко було назвати жінками. Але називали: в лікарні всіх так називали. Ми всі чекали народження дитини в палаті на 12 осіб. Називалося все це ” лежати на збереженні “. І була така негарна Світу з великим животом. У всіх був живіт, все були не дуже гарні – але ні душа, ні дзеркала не було. Але Світлана була негарна і дуже повна, набрякла.
Палата була на першому поверсі. Чоловіки приходили до дружин і розмовляли через підвіконня. Телефонів не було, і жінки ворожили і тривожилися: чи прийде їхній чоловік сьогодні? Чи не до всіх приходили. Це зрозуміло; працювали всі, їхати далеко, на околицю … А деякі жінки плакали всю вночі. У лікарні було дуже сумно. А коли чоловіки все-таки приходили, то висловлювали любов і турботу.
Вони запитували: “Ти поїла? Ти знайшла чисту сорочку? ”. А до цієї Світі ходив рудий маленький хлопчина в кепці. Трошки кривоногий і теж не дуже гарний. І кожен день, кожен день! Приносив маленьку каструльку, замотане в ковдрочку. І в каструльці була варена картопля, ще тепла. Або суп з макаронами. Теплий. Він приїжджав після роботи на заводі, коли години прийому відвідувачів вже проходили. Але ми ж на першому поверсі були.
Він мовчки передавав каструльку, а вона їла. вона і мене пригощала: мій чоловік тоді в армії був. потім цей мовчазний рудий хлопець їхав з каструлькою і ковдрою назад. Години дві треба було їхати звідти. і вони майже не говорили. А потім мене виписали. і цю Світлану я років через п’ятнадцять знову зустріла, на вулиці. вона знову була в положенні. І у неї вже було троє дітей. І вона стала дуже красивою! Повної, але дуже красивою. І машина у неї биа красива.
Діти теж гарні, вона так сказала. І життя хороша, красива! А за кермом сидів цей рудий хлопець, чоловік. Він залишився негарним, як та алюмінієва пом’ята каструлька. Але в чоловікові головне – не краса. Головне, що всередині. Як в каструльці, в якій картопля залишалася теплою … і це тепло не зникає, навіть якщо їхати дві години.