Після весілля Василь привів мене до свого дому, і я стала жити у свекрухи. Надія Іванівна навіть пральною машинкою забороняла мені користуватися, а свою ми не могли купити, тому що вона говорила, що немає місця, де її поставити. Свої речі і речі чоловіка я прала руками. Якось до мене мама приїхала з села – але свекруха її на поріг не пустила. Мама поставила привезені сумки біля дверей, а сама переночувала у сусідки. Я насилу згадую той час, але тепер і сама моя свекруха живе в чужому домі! З Василем я познайомилася ще в інституті, коли вчилася там на другому курсі. Я щиро закохалася в нього як школярка і незабаром ми з Василем одружилися. Чоловік привів мене до себе в квартиру, де жив зі своєю мамою, Надією Іванівною. Був у нього ще й брат Андрій, який на той час служив в армії. Квартира була трикімнатна, місця мало б вистачити для всіх, ми з Василем оселилися в одній з них. Свекруха зустріла мене, м’яко кажучи, не зовсім добре.
Невістка на її території – в плани Надії Іванівни таке не входило. Та й взагалі, у неї була на душі інша дівчина на роль невістки, хоч і не дуже красива, зате зі своїм будинком і хорошим приданим. А тут на тобі, привів синок до себе додому сільську дівчину, яка боялася кроку ступити, щоб не викликати невдоволення свекрухи. Василя батьки не дуже любили, і виховувала його бабуся, а батька він не знав взагалі. Але все ж після армії довелося свекрухи сина поселити у себе. Так сталося, що залишив її наречений, як тільки дізнався, що вона чекала дитину: не готовий був до сімейного життя, а була Надія Іванівна грамотної і симпатичною. Знову ж таки, куди вона з немовлям, тому тримісячний хлопчик був залишений бабусі. Але участі в його житті мати вже не приймала. Незабаром вона вийшла заміж і з’явився у неї ще один син Андрій, а старшого тільки одного разу взяла погостювати в місто; але вітчиму це не сподобалося, він влаштував скандал, і більше у матері Василь не був.
Дитячу образу підігрівав з дитинства та Андрій; його теж на час, влітку, привозили в село. Він постійно хвалився подарунками від батьків, про яких мій чоловік міг тільки мріяти в той час. Бідний брат Василь, позбавлений батьківської любові, жив в старому будинку, в холоді і голоді, тільки зрідка бачив жалюгідну пригорщу цукерок, але зате любов’ю бабуся його НЕ обділяла. Без батьківської підтримки Василь не зміг здобути освіту – відразу пішов працювати після школи, потім в армію. Навчався вже пізніше, заочно. Молодшого сина мама любила, регулярно слала в армію посилки і гроші. Мої роки, проведені зі свекрухою, були дуже важкими, навіть згадувати про це не дуже хочеться сьогодні. Моєю мрією було якомога швидше від неї з’їхати і неважливо куди. Надія Іванівна, чекаючи повернення Андрія з армії, цілеспрямовано виживала нас з квартири, все направлено робила для цього. Мій Василь мене в образу не давав, але свекруха в його присутності зі мною взагалі і не розмовляла.
А ось коли його не було вдома, тут вона давала волю словам, поганим для мене. Коли приїхала моя мама нас відвідати, то свекруха не пустила її на поріг; мама була змушена ночувати у нашої сусідки, дай їй Бог здоров’я. Вона знала мою свекруху дуже добре, тому сама розуміла все без слів. Я чоловікові не скаржилася, уникала скандалу, але йшла в вихідні дні з дому, неважливо куди, гуляла по парку, в кіно, музей, бібліотеку, але подалі, адже свекруха була вдома, а це значить – знову нові суперечки і непорозуміння. Заглядала в чужі вікна і щиро мріяла про своє – затишний куточок, нехай маленький, тісний, але свій, де не було б образ і я не тулилася б по кутах, рятуючись від постійних нарікань. Де ми з чоловіком і нашими майбутніми дітьми жили б у мирі та достатку. У мені зародилося нове життя, але я, напівголодна, втомлена після занять, по заметах ходила вздовж будинків і питала перехожих про квартиру в оренду.
Життя моє перетворилося на пекло, коли Андрій повернувся з армії, і свекруха, одержима ідеєю одружити його якомога швидше, щоб вигнати нашу сім’ю старшого сина, мене просто доїдала. Користуватися пральною машинкою вона мені забороняла, адже вона її купила вже давно за свої гроші; ми хотіли купити свою, але ставити її було ніде, зате до ночі вона голосно дивилася телевізор, який стояв в нашій кімнаті. Я не висипалася взагалі. Це було просто дуже сумно, а сказати я нічого не могла, адже жила в її будинку, за її правилами. Після того як у нас з’явився син, ми, нарешті, переїхали в гуртожиток, в кімнату, яку отримав на роботі Василь. Синові було два тижні. Дрібниця, що на маленькій кухні як у вулику, я володіла такими ж правами, як і всі, мене не ображали, не заглядали в каструлі, роздратовано ляскаючи кришками. Свекруха не прийшла ні разу, хоча жила недалеко від нас. У свою чергу одружився і Андрій, на жінці, як незабаром виявилося, старше себе років на п’ять. Я не спілкувалася з ними, мене як і раніше не приймали в будинку свекрухи, але Василь дуже часто бачився з братом, бував у них.
У новоствореній сім’ї тепер траплялося все; нова невістка не бажала поступатися мамі ні в чому, знала свої права і вміла їх застосувати при нагоді. Андрій ще раз зробив нам добру справу – відібрав чергу на житло. Коли ми вже ось-ось повинні були отримати квартиру, у них з’явилася друга дитина – незаперечна перевага – тому нашій родині відмовили, викреслили зі списку, а його родину поставили в чергу. Надія Іванівна злякалась нашого повернення. Знала б тільки вона, що я ні за які гроші не стала б з нею жити. Навіть з чоловіком б розлучилася, якби він заперечував, поїхала б у село до своїх батьків, але до неї в квартиру ніколи не повернулася б. Але свекруха цього не знала і вмовила Андрія відмовитися від квартири, і черга повернулася до нас, але Андрій взяв за це певну суму. Ми в’їхали, нарешті, в свою квартиру, де я, нарешті, з полегшенням перевела подих. Життя Андрія пішло шкереберть. Вони разом з дружиною почали пити. Потім вона взагалі його покинула з двома дітьми, а сама пішла до іншого.
Андрію діти виявилися теж не потрібні, онуки залишилися на руках Надії Іванівни. Нашого сина вона знати не хотіла, втім, він її і не сприймав, як бабусю. Коли Надія Іванівна вже не могла доглядати за онуками, Андрію вона стала не потрібна, а до того ж він якраз привів додому нову дружину і матір тільки заважала їм. Одного разу Андрій з’явився у нас і заявив, що треба взяти маму до себе, він втомився від неї, пора і старшому синові доглядати за матір’ю. Я відмовилася навіть обговорювати це питання; Василь, без захвату, але погодився зі мною. Через деякий час Андрій віддав Надію Іванівну в будинок для людей похилого віку, де вона прожила ще 25 років у поганих умовах. Був такий час, коли я дуже шкодувала її, і хотіла забрати до себе, але коли Василь відвідував свекруху, вона жодного доброго слова про мене не сказала, згадувала мене лише поганими словами. Тому я не хочу з нею жити, адже моєї доброти вона ніколи не оцінить. Вона лише буде псувати нам життя знову і знову.