Вечір був холодним і похмурим, як і мій настрій. Я сиділа у вітальні, дивлячись на палаючі дрова в каміні, і розмірковувала про своє майбутнє. Після відходу мого чоловіка цей світ здавався тепер нестерпно порожнім і важким. У цьому будинку, де ми ділили кожну хвилину життя, тепер панувала лише тиша. Брат чоловіка став єдиним, хто поділяв зі мною цей тягар. Він теж виявився втягнутим у вир горя і невизначеності. Ми обидва втратили близьку людину, і його присутність у домі приносила мені не тільки втіху, але й нову тривогу.
– Ти збираєшся піти? — його запитання застало мене зненацька, коли він увійшов до кімнати і сів поруч. — Я… Я не знаю, — сказала я. — Мені нема куди йти, але й залишатися тут здається таким дивним без нього. Він кивнув, дивлячись на вогонь. – Я розумію, що ти відчуваєш. Я не знаю, що робити. Адже ми з тобою теж, наче сім’я, чи не так? Може, варто спробувати жити разом і надалі, допомагати одне одному все це переживати? Його слова пролунали щиро, і я відчула, як усередині все стиснулося від несподіваної хвилі емоцій.
– Можливо ти правий. Ми могли б підтримувати одне одного. Я справді не хочу бути одна, особливо зараз, — повільно промовила я. Ми обидва знали, що доведеться багато чого переосмислити і прийняти, але можливість не пройти через це самотніми здавалася полегшенням. – Давай спробуємо. Ми завжди зможемо змінити щось згодом, якщо знадобиться, — додав він. Я погодилася, відчуваючи, як у моєму серці запалюється іскорка надії. Може, разом нам буде легше знайти шлях до нового життя без мого чоловіка, його брата…