Тетяна ніколи не «виносила сміття з хати». Про те, що відбувається у сім’ї, нікому не розповідала… Дочки виросли, поїхали вчитися до Києва, та там і лишилися жити. Чоловік через три роки вийшов на пенсію і перебрався до села. Дружину з собою не покликав, сказав, що їм треба відпочити один від одного. У принципі, справа до цього йшла давно. Після від’їзду дочок вони спали окремо, майже не розмовляли. Ось тепер так і жили: ні чоловік та дружина, ні розлу чені. Лише коли доньки приїжджали відвідати батьків, Ігор повертався до Тетяни, тож їхні дівчатка ні про що й не здогадувалися. Ішов час.
Тетяна теж вийшла на пенсію, але сидіти без діла не збиралася. Відразу влаштувалася на роботу. Назбирає трохи грошей, і вирушить до Києва, відвідати дочок. Двічі на рік їздила до санаторію. Те, що у чоловіка у селі не має жінки, вона знала напевно. Та й їй самій ніхто не потрібний був. Тужила вона за Ігорем. Але нав’язуватися, валятись у ногах, благати повернутися… Ні. Для подібного Тетяна дуже горда… Якось, повернувшись із Києва, Таня застала чоловіка за смаженням картоплі на кухні. — Ти що тут робиш? — Здивувалася вона. — Вечерю тобі готую, — спокійно посміхнувся Ігор. — Ігоре, що сталося? Ти не захво рів?
— Здоров, — Ігор озирнувся на дружину. Стільки років ніхто не питав його про здоров’я. — Мий руки і сідай вечеряти. — Ігоре, спершу поясни, що відбувається?! — Тетяна мало не звалилася на стілець. — Що відбувається, що відбувається… — Ігор підійшов до Тетяни, і присів перед нею навпочіпки. — Чи можу я подоглядати за своєю дружиною?.. Я скучив. Сказавши це, він поклав голову Тетяні на коліна. — Я теж страшенно скучила, — сказала Тетяна, і погладила чоловіка по голові. — Це діло треба відзначити! — Ігор дістав із холодильника пляшку ігристого… Життя — воно смугасте. Смуга біла, смуга чорна. І знову біла смуга.