Ми з Олександром зустрічалися три роки, коли він вирішив зробити мені пропозицію. Хоча я була щаслива, що він хоче майбутнього зі мною, але не дуже прагнула офіційно реєструвати наш союз. Тому, коли Саша подарував мені обручку, я погодилася, але за умови, що ми не будемо офіційно одружуватися. Саша був приголомшений моєю пропозицією , але в результаті погодився, щоправда, після деяких роздумів. Озираючись назад, я розумію, що моє небажання узаконити наш шлюб було пов’язане з моїм фінансовим становищем. Я володіла двома квартирами – одна була в іпотеці, а друга, що дісталася у спадок, здавалася в оренду.
Я розуміла, що шлюб змінить мою фінансову незалежність. Розуміли це й Сашко зі своєю матір’ю, хоч ніколи не говорили про це прямо. Через війну та через незареєстрований характер нашого шлюбу виникли труднощі. Сашко іноді висловлював своє роздратування, натякаючи на бажання мати законний шлюб як символ довіри. Свекруха спілкувалася зі мною відсторонено, наголошуючи, що офіційно ми не є сім’єю. Однак, коли я завагітніла, ситуація начебто покращала. Саша став більш дбайливим, і навіть свекруха почала відвідувати нас. Через три роки, незважаючи на наше щасливе сімейне життя, я помітила, що Саша все менше часу проводить вдома.
Його уникливі відповіді на мої розпитування про його місцезнаходження, які зазвичай звалюються на ремонт машини, підігрівали мої підозри в його невірності. Якось увечері, коли він одягнувся неналежним чином для відвідування гаража, я вступила з ним у суперечку, під час якої він поставив під сумнів моє право знати про те, куди він ходить, мовляв, ми не були офіційно одружені. Його реакція та наступні дії змусили мене запропонувати тимчасове роздільне проживання. Він переїхав жити до своєї матері, і ось уже два місяці ми не спілкуємось. Він навіть не цікавиться нашим сином. Боюся, наші стосунки вже не відновляться, незалежно від того, наважимося ми колись на законний шлюб чи ні.