Як одна «малярка» стала найкращою невісткою
Одна знайома пані у розпачі: син вирішив одружитися з дівчиною не їхнього кола. Я їй співчуваю, у самої діти – теж переживала б…
Але згадується мені одна історія про жінку на прізвище Іванова.
Її син без попередження поставив перед фактом: «Ось Марина, ми розписалися».Ексклюзивні подарунки
Родина Іванової – суцільні інтелектуали: доктор наук, два кандидати, хореограф, головний інженер, літературний критик, відомий кардіолог… А тут – дівчина невідомого походження, без манер, без родоводу. Батько в нетрях, мати – телятниця (телятниця!), освіта – «маляр-штукатур».
І ні краси, ні особливого шарму.
Здавалося, що доля, як то кажуть, прицілилася, плюнула й влучила.
Та малярка поводилася тихо. Непомітна, чемна, прошмигне коридором – і все.
— Зачекай, – казала подруга Іванової, Аріна. – Ще обживеться, ще наплачешся!
Восени син поїхав у відрядження до Штатів.
— Як уявлю, що це страхіття вештається моєю квартирою, – скаржилася Іванова Аріні, – хоч додому не заходь!
До Нового року син повернувся, а в березні повідомив матері:
У Штатах йому запропонували контракт.
Там же він зустрів Ніколь.
У четвер його з Мариною розведуть, а в п’ятницю він летить.
«Не хвилюйся, мамо, буду дзвонити!»
Поплакала, провела, рукою помахала.
А малярка тим часом складала речі: маленька дорожня сумка і пакет із супермаркету – от і все багатство. Дивилася, мов приблудне цуценя.
Іванова зітхнула:
— Є куди йти?
— У гуртожитку через місяць койка звільниться, – прошепотіла дівчина. – Поки що подруги пустять мене на розкладачку.
Іванова довго дивилася на неї, а потім сказала:
— Через місяць і з’їдеш. Розпаковуйся.
Потім лаяла себе і називала ідіоткою. Аріна це підтвердила.
Ранками Марина бігла на роботу, поверталася пізно, знесилена, сірою тінню. Впихнула гроші Івановій за житло – «Я добре заробляю, не треба безкоштовно».
Так минуло три тижні.
Раптом Іванову зненацька скрутило, і вона півтора місяця пролежала в лікарні.
Син подзвонив кілька разів:
— Тримайся, мамо, я тобі фото скинув – я, Ніколь і Ніагара.
Так собі Ніколь. Нічого особливого. Чи варто було…
Аріна заходила зрідка – турботи, родина, справи.
А Марина… Варила бульйони, морси, котлети на пару, просила з’їсти хоча б ложечку.
— Щось це підозріле, – зітхала Аріна. – Ти впевнена, що вона не прописалася? Полквартири не винесла? До речі, котлетку з’їси? А то я голодна.
Іванову виписали.
Малярка відвезла її додому, допомогла піднятися, але заходити не стала – «Мені на роботу, відпросилася ненадовго».
В квартирі чистота, порядок.
На кухонному столі – записка:
«Світлано Павлівно, дякую. Обід у холодильнику. Одужуйте. М.»
Усі заощадження на місці. В кімнаті сина – ані сліду від малярки.
Через тиждень Іванова сама пішла до гуртожитку.
Довгий коридор, три ліжка в кімнаті, під столом – розкладачка.
— От коли свою квартиру побудуєш, тоді й з’їдеш, – сказала вона. – Давай швиденько збирайся, таксі чекає.
Восени поїхали купувати пальто. Соромно було дивитися, в чому дівчина ходить. Треба ще сапоги, сумку, штани.
Зустріли Аріну.
— О, – підняла брову та. – Гарну прислугу знайшла! Ще й безкоштовно.
— Це у тебе прислуга, – відповіла Іванова. – А в мене – невістка.
Пішли далі по магазинах.
— На перший внесок сама накопичила, – розповідала Іванова згодом. – Ні копійки в мене не взяла. Будинок ось-ось здадуть, обої шукаю… А їй ніколи, працює з ранку до ночі.
Недавно прийшла – ледь ноги волочить.
Поки я чай наливала – заснула сидячи.
— Я вже сама схудла від переживань! – зітхнула Іванова. – Молода, гарна, роботяща, та ще й з квартирою.
Марина дівчина розумна, але й мудрим голову морочать.
— Ти не повіриш, – закінчила вона, – не сплю ночами. Боюся, щоб вона не попалася на якогось пустомела чи негідника.
На когось не нашого кола…