Дуже багато років тому, коли я була ще зовсім маленькою, мама будила мене дуже рано, щоб зібрати в школу. Вона заздалегідь готувала смачні сніданки, і обов’язково давала з собою в школу якусь ароматну булочку. Вона обожнювала пригощати нас своєю смачною випічкою, і ми всі – я, брат і тато – були від неї в захваті. Я виросла, закінчила школу, і мені довелося їхати за сотню кілометрів від рідного дому, щоб продовжити навчання. Мої заняття починалися о пів на дев’яту, а мамі на роботу потрібно було до 10 ранку. І вона кожного разу дзвонить мені і питає, чи поснідала я і що саме їла.
Але справа в тому, що зараз у мене своя сім’я. У мене чоловік, дочка, і тільки я встигаю розбудити їх – як дзвонить мама. Починає розпитувати про моє життя, про сім’ю, про свою внучку, і ні в якому разі не забуває запитати, чи поснідала я. Мама моя вже не молода, і тепер я щоранку з нетерпінням чекаю її дзвінка. Адже в глибині душі я розумію, що настане той ранок, коли цього дзвінка не буде. Саме в той день я перестану бути дитиною – і у мене почнеться інше життя. Любіть своїх батьків у будь-якому віці. Адже поки вони живі-всі ми залишаємося дітьми.