Так сталося, що мати у нас 3axвօріла. Тато хоч і працював і заробляв добре, всі гроші йшли на мамине лikyвання. Ми з сестрою вирішили, що працюватимемо, я після школи, а вона після університету. Ми дуже любимо маму, але є й та, яка не любила, це наша бабуся, мати батька. Так склалося, що кожного разу, коли ми приходили, вона з усіма нами спілкувалася, а на маму не звертала уваги, ніби її не було. Так час минав, але нічого не змінювалося, вона постійно так робила. Ось одного разу ми так само сиділи у бабусі вдома, вечеряли всією сім’єю, мама сиділа у дальньому кутку на кріслі, це було її місцем по праву. У результаті коли ми почало збиратися на йти, бабуся так тихо мені в півголоса каже:
-Ви наступного разу приходьте всі разом, тільки, без мами. — Вона говорила і посміхалася. Нам із сестрою так неոриємно стало, як же так можна, що їй мама зробила? -Бабуся, навіщо ти так говориш? Ми маму любимо і все, вона і є наша сім’я, якби не вона, нас би не було. -Та за що ви її любите? Ви повинні бути вдячні тільки своєму батькові, за те, що він і вам і вашій мамі робить. А ваша мати могла б піти вже працювати. Сидить удома. -Ми йому вдячні і любимо його не менше. Але з мамою ми не будемо так чинити. І ти чудово знаєш, що вона не може працювати зараз.
Мама коли почула, як ми її захищаємо, навіть розոлакалася, ми пішли обійматися тоді з нею. Бабусі було не дуже приємно тоді. Ми пішли, бабуся потім нам не дзвонила дуже довго, ми намагалися підтримувати з нею зв’язок, але вона все ще ображалася. Через кілька місяців, під Новий рік, вона все ж таки зателефонувала: -Олеся, приходьте до мене всією сім’єю і з мамою і з татом і з Танечкою. Всі зазначимо, все буде як раніше. Я скучила за вами. Голос бабусі змінився, вона ніби справді зрозуміла, свою ոомилку, зрозуміла, що була не права весь цей час. Ми звичайно ж прийшли, мамине крісло, яке стояло в кінці зали тепер стоїть у центрі столу.