Розлучення з Віктором був важким. Вона все для сім’ї, для нього і дітей, собі – нічого все їхнє життя, а він зустрів доглянуту і молодшу, пішов і не озирнувся. Платив мізерні аліменти на двох дітей, а вона поневірялася по орендованим квартирам з сином і донькою-підлітками, тому що свого кута вони так і не нажили: поїхали разом з села в область, коли їм по 17 було, та так і не змогли купити власне житло. Зарплати отримували не великі на заводі. Дітки пішли, завжди якісь потреби не дозволяли відкласти копійку. А потім Вітя пішов. Ніна бачила ту молодицю: пишненька, доглянута, з білявими кучерями шапочкою на охайною голівці … Віктор так з нею і живе до сих пір, щасливо або не дуже, але ж живе, син у них спільний.
А вона, лише через два роки відчувши себе живою, виростила дітей, а потім, в майже сорок, подалася на закордонні заробітки, приятелька покликала. Ніна погодилася навіть не тому, що гроші треба були, а щоб вдихнути новє повітря – будь-якого, але іншого. На той момент у неї вже була однокімнатна квартира своя: батьки і свекри допомогли купити, та й вона сама щось відклала за роки без чоловіка, тому що підробітку швейну почала брати. Діти студентами стали, дочка в квартирі залишилася, а син в гуртожиток пішов. Спочатку Ніна в Польщі працювала, потім до Голландії подалася, а осіла в Італії. Важко, але і гроши заробляються, і світ, і людей різних побачила. Приїжджала додому два-три рази на рік, а були роки, що і не виходило вирватися. За майже 20 років її такого життя багато сталося. Дітям, звичайно, допомагала, племінникам, тому що старшої сестри рано не стало. На народження онуків прилітала з дорогими подарунками.
Додала і синові, і доньці на квартири, а однушку її в оренду здавали. Один за іншим полетіли за горизонт батьки, з мамою навіть не попрощалася як слід. Осиротіла-спорожніла батьківська хата в селі, нікому не потрібна: все в обласний центр за 30 кілометрів перебралися, де життя вирує і робота є. І ось Ніна повернулася. Зустрічали її всім сімейством! Діти, онуки, племінники. Ще б! Ніна на заробітках в Польщі і в Італії майже 20 років, всі звикли, а тут приїхала і сказала, що повернулася на зовсім, вистачить з неї чужих міст і людей. За великим столом в двокімнатній просторій квартирі дочки все, не соромлячись, натякали, що кому треба: кому-то вікна поміняти вкрай пора, племінниці конче треба кухню, кому-то машину, телевізор, кредит погасити, ролики, велосипеди … Ніна слухала. Мовчала, посміхалася, нікому нічого не відповідала. Раділа, що бачить рідних, в колі сім’ї, і навіть не звертала увагу на їх споживацьке ставлення – вона іншого і не чекала. Вона їх всіх любить, але робити буде, як сама собі вирішила.
Батьківська похилена хатина дивилася на Ніну порожніми зіницями. Сирота-сиротою. Тільки вишні і яблуні ласкаво обняли її своїм щедрим цвітом. Вклонилася низько. Торкнулася, а потім поцілувала рідну землю на подвір’ї, де був мамин квітничок колись, тремтячими пальцями відімкнула рипучи старі двері, переступила поріг … вона – вдома. … Сусіди дивувалися: повернулася 60-річна Ніна в село, бригаду хлопців загнала в батьківський двір. Місяць – і хату, подвір’я не впізнати! Як народилося заново все: стіни, дах, прочинені віконця бузковими фіранками тремтять … Ніна – все в маленькому городі, в квітниках, які немов за помахом чарівної палички зарясніли всіма барвами. А господиня ніби помолодшала на кілька десятиліть.
Дітей он, онуків пирогами та млинцями у вихідні зустрічає, шумно на Нініним дворі стає, дзвінко. А вечорами все частіше до неї на мелісовой-липовий чай Степан з сусідньої вулиці заходить. У нього десять років тому дружина в місто переїхала, а він не зміг городянином стати, розлучилися, та так і залишився один біля своїх садка, городу, коня і курей. Закінчуються денні турботи – і йде Степан до колишньої однокласниці Ніни, з якої ще малими черешні разом обносили, і добре їм так удвох пити чай і дивитися, як пірнає в помаранчевий горизонт вечірнє сонце …