– Костик! Почалося! – злякано покликала Леся. Від несподіванки, чоловік випустив лопату з рук. Костю кинуло в холодний піт, зрадницьки затремтіли руки. – Золотко моє, не плач! Я вже завожу машину, через двадцять хвилин будемо в по0оговому будинку. Ти тільки не поспішай, потерпи трохи, – заїкаючись вимовив Костя. Через пів години, молода людина вимірював кроками коридор приймального відділення. Він дуже хвилювався, рвався допомогти дружині, підтримати, але чоловіка вигнали з відділення. – Так, не мерехтіти перед очима! – сказала чергова, що сидить за столом. – Прошу вас, дізнайтеся, як Леся! – Первенця чекаєш? – засміялася бабуся. – Так! Дуже хвилююся за дружину – Нічого хвилюватися.
Пол0говий будинок у нас найкращий в області, фахівці відмінні. І взагалі, ти що, думаєш, вона наро дить через десять хвилин? – засміялася жінка. – А коли? – не зрозумів Костя. – Може завтра, післязавтра. Подивимося. Їдь додому спокійно, а завтра приїдеш або подзвониш. Леся твоя на другому поверсі, в п’ятій палаті. Вікна відразу над входом, – підказала чергова. – Зрозумів! Спасибі! – крикнув чоловік, вибігши з приміщення. Як він і очікував, дружина стояла у вікні. Побачивши Костю, жінка посміхнулася, помахавши рукою. – Леся, вже не болить? – зрадів Костя. – Чи не. Все припинилося. Їдь додому, я посплю трохи. – Так може разом поїдемо? Якщо що, я тебе назад привезу, – запропонував чоловік. – Який же ти смішний, Костя. Їдь, я тут залишуся. Леся закрила віконце і прилягла на ліжко. Насправді, жінка дуже боялася, але не подавала виду перед чоловіком. Знала, що не виїде в такому випадку. Ночувати перед вікнами. – Чоловік? – посміхнулася сусідка по палаті, красива брюнетка років тридцяти. – Так. Ми з Костею зі школи разом. Одружилися рік тому.
– Чоловік дуже сина хоче, а я донечку, – посміхнулася Леся. – А ти? Кого хочеш? – Нікого! – буркнула Віра. – Я жити хочу, а не пелюшки прати! – Не говори так! Твій малюк вже все відчуває і розуміє. Ти полюбиш своє дитинча, Ось побачиш! – посміхнулася Леся. – Не потрібен він мені. У мене інші плани на життя. Дуже шкода, що я пізно зрозуміла, що чекаю дитину, – крикнула зі злістю Віра. Раптово, жінка схопилася за живіт. Перелякана Леся, побігла по лікаря. Через пару годин, потуги почалися і у Лесі. Вранці, Леся наро дила дівчинку. – З дочкою все добре, та й ти скоро відновишься, – казав доктор. – Але, на жаль, більше не можеш стати матір’ю. – Як так? – засмутилася Леся. – Чоловік про сина мріє та й взагалі, Костя будує великий будинок. Ми завжди мріяли про купу дітлахів в ро дині. – Так іноді буває. Радуйся, що хоч одного маєш. Деяким і цього не дано, – філософськи розсудив Олександр Якович. Леся з Вірою, знову опинилися в одній палаті.
Віра не піднімалася з ліжка, не хотіла ні з ким спілкуватися. Жінка переживала важку депресію. – Вірочка, хто у тебе наро дився? У мене дочка! – поділилася радістю Леся. – Залиш мене! Не хочу навіть згадувати про це! – крикнула Віра, відвернувшись до вікна. Жінка відмовлялася брати в руки дитину. На наступний день, Віра, стала збирати речі з самого ранку. – Вірочка, схаменися! У тебе такий славний синочок! – намагалася напоумити Леся. – Бачити не можу його! – засичала жінка, і пішла писати відмову від малюка. Незабаром, Лесі принесли дочку на годування. Жінка доклала малятко до себе, і посміхнулася від щастя і розчулення: – Дочка, красуня моя, – шепотіла тихо. – Славна дівчинка! І їсть добре, молодець! – похвалила акушерка. – Скажіть, а той хлопчик, якого Віра залишила Хто його годує? – поцікавилася жінка. – Ніхто. Суміш даємо, – насупилася акушерка. – Можна, я буду годувати його? У мене молока достатньо. Так шкода дитини
– Спробуй, якщо молока буде вистачати, то чому б і ні, – погодилася жінка. – Зараз принесу його. Хлопчик був трохи більше дочки Лесі. Малюк весь час пл акав, а потім, відчувши тепло чужої жінки, затих і почав їсти. Леся дивилася на дитину і заливалася сльо зами. “Як можна кинути його? Що відбувалося в голові у Віри в той момент?” – думала вона. – Леся! – жінка почула голос чоловіка, і мимоволі посміхнулася. Леся тільки погодувала малюків, і тримала їх на руках. Разом з ними, вона підійшла до віконця. – Ура! Двійнята! Я найщасливіший батько! – застрибав від радості Костя. Леся хотіла пояснити чоловікові, що у нього тільки дочка, але руки були зайняті, вона не могла відкрити віконце. Віддавши дітей медсестрі, Леся вирушила до завідуючого. – Олександр Якович, я до вас по делікатному питанню, – почала обережно жінка. – Що в тебе? У мене і так від всіх цих подій голова обертом іде! Треба ж таке. Перша відмова за вісім років мого керівництва! – виливав душу лікар. – Як ви вважаєте, Віра може схаменеться і забере сина? – Ні, моя мила
Такі не змінюють своїх рішень. Вона діяла не в стані афекту. Це був холодний розрахунок. – Можна, я заберу собі хлопчика? Ви ж самі говорили, що у мене більше не буде дітей Прошу вас, допоможіть! І малюкові добре буде, і нам з чоловіком. – Леся, як ти собі це уявляєш? – округлив очі лікар. – Ви ж ще не встигли повідомити про відмовника? – запитала з надією жінка. – Поки ні. Ось, папери готую – Що вам варто написати, що я наро дила двійню? Подумайте, цим Ви робите щасливіші нашу сім’ю і дитинку. Хочете, я на коліна стану? – Іди в палату. Я подумаю, що можна зробити, – спантеличено промовив чоловік. Через кілька днів, щасливий батько, забирав дружину з двійнятами. – Люба! Таке щастя! Уявляєш, а мені спочатку сказали, що у нас тільки дівчинка. А тут така радість, син і дочка! – вимовив Костя. – Наплутали як завжди
У них тут скільки тяганини, – посміхнулася Леся. – Твоя правда! Сам діставав їх розпитуваннями через кожні п’ять хвилин, – засміявся Костя. Сідаючи в машину, Леся зустрілася поглядом з самотньо сидівшею жінкою на лавці. Віра хоч і була в сонцезахисних окулярах, але Леся одразу впізнала її. Віра дивилася в упор на Лесю, і посміхалася. Леся здригнулася від цієї холодної, єхидною посмішки, яке нагадувало оскал дикого звіра. – Дорога, поїхали! Сідай в машину, – покликав Костя. – Кого ти там побачила? – Нікого. Леся зрозуміла, що Віра теж знає таємницю, яка була відома вузькому колу осіб. – Костя, поїхали швидше! – злякано промовила жінка, притискаючи до себе дітей.