Коли до Григорія прийшла сестра покійної дружини, він одразу зрозумів, що щось не так. Таня до нього рідко заходила і завжди у справі. Почала вона здалеку, спочатку спитала про самопочуття, потім про господарство та справи. Завжди Грицько відрізнявся нетерплячим характером, тому й тут не витримав і прямо запитав:
-Чому, власне кажучи, згадала насправді? Тут Тетяна задумливо у вікно погляд направила. -Цей будинок колись моїм батькам належав і має повернутися у володіння нашої родини. Дітей у нас із Вірою немає, краще зі спадщиною розібратися за життя. У мене старша донька виходить заміж цього року, їм нема де жити. Напиши дарчу на молодят.
Ніхто тебе виганяти не збирається, хай із тобою живуть. Подумай, Грицю, я й завтра загляну. Григорій справді залишився у задумі після відходу жінки. Він не молодий, йому вже сімдесят п’ять. Поки що сам із господарством справляється. Але що буде за років п’ять? Молодята могли б його доглянути. А раптом вони не вживуться? Чи виженуть його? Дилема здавалася йому надто складною. Тепер він не знає, як вчинити.