Іра нарешті була вдома. Вона не була на селі кілька тижнів, якщо не більше. Але повернулася вона через жахливий телефонний дзвінок. Їй зателефонував ліkар її матері. Той сказав, що мати Іри у тяжкому стані і їй залишилося жити недовго. Іра була вбита горем. Вона одразу поїхала до села. Але до палати її не впустили. Тож дівчина поїхала до батьківського дому. Дорогою вона побачила однокласницю, яка намагалася її підтримати.
Рідний будинок у маленькому провінційному містечку, зараз був якось по-особливому порожній. Там стояла така приголомшлива тиша, що Ірина, увійшовши до будинку, здригнулася. Сама не розуміючи навіщо, Ірина дістала блокнот, вирвала листок і почала писати. Вона просила у мами допомоги і писала про те, як їй зараз страшно. Після цього Ірі стало набагато легше. Настав ранок. Раптом хтось постукав у вікно. — Бігом до ліkарні, — захеканим голосом вигукувала сусідка, яка тільки вбігла в будинок. Не ставлячи зайвих питань, Іра швидко викликала таксі. За кілька хвилин вона вже була біля ліkарні.
Вона підійшла до першого, кого зустріла з медичного персоналу та запитала, де ліkар її мами. Ірина постукала у двері ліkаря і зазирнула всередину. Вона подивилася на ліkаря і сказала: — Мені зателефонували і сказали, що мама поверталася з магазину і з нею трапилося лихо, і ще сказали, що вона у тяжкому стані і їй залишилося недовго. — Вчора був складний день, — сказав ліkар, — у неї жодного перелому немає, синці сильні тільки. Взагалі не розумію, хто вам міг такі страшні речі сказати та ще й по телефону. Ви, вибачте, будь ласка, повторюсь, важкий був день, може хто переплутав… Іра чула слова ліkря і не могла повірити. Пізніше вона стояла вже в палаті матері і була дуже вдячна, що з нею все добре.