Не подумайте, що ми є невдячними дітьми, які просто скористалися мамою. Справа зовсім в іншому.
Коли ми були підлітками, мама залишила нас з батьком. А тато, як виявилось, був схильний до випивки, і йому було байдуже до нас. Ми відчували себе покинутими. Я досі пам’ятаю, як плакала, коли дзвонила мамі та благала її повернутися. А мій молодший брат замкнувся в собі і став поводитись дивно.
У 12 років мені довелося подорослішати, бо мама поїхала. У мене було вибору. Я прибиралася в будинку, готувала їжу, прала, хоч сама ще була дитиною. Батькові було абсолютно байдуже, що ми їмо і як одягнені. Єдиним порятунком були гроші, які мама нам надсилала, і хоч би на це ми могли купити потрібні речі.
Але ось у чому річ: мама поїхала не заради нас, не для того, щоб заробити. Вона просто розчарувалася у своєму шлюбі і вирішила, що заслуговує на краще життя. Саме за цим вона поїхала до Італії. Там вона досить швидко знайшла нового чоловіка, а за кілька років почала з ним жити. Пізніше вони взагалі одружилися.
Тоді батько зводив нас з розуму своїми нервовими зривами і зривав усю свою злість на нас. Коли братові виповнилося 15, я вирішила, що нам час покидати будинок. Я вступила до інституту, а його віддала до технікуму. Мама продовжувала висилати гроші, щоб ми могли винаймати житло.
Мама вважала, що гроші можуть все компенсувати. Але за ці роки вона жодного разу не запропонувала забрати нас до себе. Згодом я здобула освіту, знайшла роботу, зустріла Романа і ми вирішили одружитися. Мама запропонувала нам гроші на квартиру, і ми прийняли їх, тільки вирішили збудувати будинок замість квартири.
Потім вона купила квартиру і для мого брата.
Я ніколи не звинувачувала маму в її вчинках, але й не дякувала, вважаючи, що вона просто компенсувала ті роки, коли її не було поряд. За всі ці роки вона приїжджала лише чотири рази. І знаєте, якби я мала вибір — гроші чи присутність мами в моєму житті, я б обрала останнє.
Зараз у мене вже свої діти, яких я ніколи не залишила б. У брата теж своя сім’я та дитина. І ось нещодавно мама подзвонила мені:
– Я хочу повернутися додому!
– Як? А що щодо Джованні?
– Він мене покинув, знайшов іншу.
– Але що ти робитимеш тут? Потрібно десь жити, квартиру купити.
– Ти ж знаєш, що останні п’ять років я не працювала. Не думала, що так закінчиться.
– То знайди роботу!
– Наразі українок в Італії повно, роботи немає, а де є – платять копійки. Я краще у вас поживу.
– Де?
– У тебе чи у брата. Я ж дала вам гроші на житло, не проганяйте мене!
Я не знала, що відповісти. Ми з мамою фактично чужі один одному. Я не хочу, щоб вона жила з нами, а брат точно відмовиться. Що робити? За кілька днів мама приїде. На кілька днів я, звичайно, прийму її, але жити з нею постійно я не готова.
Підкажіть, як вчинити?